Село під прицілом: як війна змінює українську аграрну реальність

Фермери між полем і окопом

На Сумщині та Харківщині типовий день багатьох фермерів розірваний навпіл: частину тижня вони служать у територіальній обороні, іншу — намагаються вести господарство під шум безпілотників. Навіть у 30+ км від фронту ферми лишаються мішенями, а страх атаки став регулярним «виробничим ризиком».

Чверть сільгоспземель України перебуває під окупацією або недоступна через мінування й нерозірвані боєприпаси. У прифронтових громадах діють зони обмежень, де обробіток взагалі заборонений, а на віддаленіших полях — шанці й бліндажі розрізають сівозміни та логістику.

Втрачені активи, дефіцит робочих рук

До повномасштабного вторгнення агросектор забезпечував 10,9% ВВП і 17% зайнятості (2021). Тепер рахунок втрат іде на десятки мільярдів доларів: елеватори виведені з ладу, ділянки заміновані, техніка знищена. Окремі великі компанії звітують про падіння продуктивності на 10–15% і змушені працювати під супроводом охорони з антидроновими засобами.

Найгостріше «болить» дефіцит персоналу: за оцінкою бізнес-асоціацій, нестача кадрів сягає ~30% (порівняно з ~10% до війни). Трактористи, механізатори, працівники переробки — ключові ланки ланцюга — або мобілізовані, або виїхали, що ускладнює навіть сезонні операції.

Малий агросектор як тканина села

Поза великим агробізнесом — сотні тисяч односібників, що формують «невидиму економіку» села. Вони дають понад третину внутрішнього продовольчого виробництва і, наприклад, 95% картоплі країни. Саме ці домогосподарства — часто неформалізовані, з літніми або жіночими домоголовами — найвразливіші до мін і здорожчання ресурсів.

Для частини селян питання стоїть екзистенційно: залишатися поруч із полем та худобою чи тікати від обстрілів. Відповідь впирається не лише в гроші, а й у соціальну тканину — базарчик, млин, бджільництво, взаємодопомогу між дворами. Руйнування цієї екосистеми означає, що «вимерти» може не підприємство, а ціле село.

Щоденні ризики на полі: дрони, мінні поля, демпінг цін

У прифронтових районах поїздка на посів — це операція зі сканування секторів, погодженням «вікна без обстрілів» і прикриттям охорони. Кількахвилинні паузи між обстрілами визначають, чи встигне бригада посіяти сою або підживити соняшник. Психологічний тиск на працівників і керівників господарств — окремий фактор ризику.

Є й ринкові перекоси: трейдери неохоче заходять у зону ризику й інколи платять «як за фураж», знижуючи клас зерна через близькість до фронту. Для малих виробників це прямі втрати грошового потоку та стимул до згортання тваринництва (менше поголів’я свиней, перехід на птицю тощо).

Що робити вже зараз: пріоритети від села до держави

• Розмінування й картографування ризиків. Підтримка ООН/FAO та донорів має фокусуватися на дрібних виробниках у прифронтових громадах: саме там UXO та забруднення ґрунтів «паралізують» продовольчу безпеку на місці.
• Відновлення інфраструктури. Навіть один недіючий елеватор чи міст «ламає» весь районний ланцюг — пріоритезація логістичних вузлів зменшить втрати врожаю і перекоси цін.
• Кадрові «містки». Гнучкі бронювання для критичних агроробіт, мобільні навчальні бригади та оплачені «ризикові надбавки» під час польових вікон.
• Цільові дотації дрібним. Насіння, корми, дрібна техніка, мікрогранти на відбудову господарств — це дешевше, ніж депопуляція сіл і втрата локальних ринків.

Довший горизонт: що буде з агросектором після перемоги

Війна прискорює структурні зрушення. Частина великих господарств інвестує в безпеку (команди з антидроновою зброєю, віддалений моніторинг), інші — переосмислюють структуру культур та логістику. Але без повернення людей і системного розмінування ефект від технологій буде обмеженим.

Реінтеграція замінованих і забруднених площ потребуватиме окремої державної програми зі стандартами якості ґрунтів, відшкодуванням збитків та довгими «зеленими кредитами» на відбудову. На кону — не лише агроекспорт, а й культурний код українського села.